Правильно підібране кіно може врятувати ваші меланхолійні осінні вечори. Ми зібрали найяскравіші приклади фільмів, які спромагаються бути переможно життєствердними попри депресивні сюжети.

“Смак вишні” Аббаса Кіяростамі (Іран, 1997) — медитативний фільм про життя і смерть, у якому головний герой, сягнувши відчаю, переосмислить власну спустошеність через випадкові діалоги. Все витримано в кращих традиціях філософського роуд-муві, та в екзистенціалістському флері немає нічого нав’язливого, і повільна притча про вмирання стає насправді легкою й живописною п’єсою про смак до життя.

Загалом хвиля іранського кіно, що голосно заявило про себе в дев’яності, багата на картини з особливою меланхолією, в якій немає безвиході, а є невловна краса буденності. В умовах заборони викривальних соціальних сюжетів режисери знімають прості історії, в яких на перший погляд не розпізнати нічого особливого. Так і перша робота Джафара Панахі “Біла повітряна кулька” (1995) — до непристойності проста, але така чарівна своєю наївністю і така багатоголоса своєю особистісністю. Маленька дівчинка мріє про велику золоту рибку, та, коли врешті отримує дозвіл її купити, все йде шкереберть. Схоплено весь спектр дитячих реакцій у їхній взаємодії із заклопотаним світом дорослих — і нудно протягом цієї невибагливої замальовки не буде нікому.

біла куля

“Дівчина на мосту” Патріса Леконта (Франція, 1999) — заворожлива варіація на тему “дівчина і смерть”, у якій молодість і краса щохвилини підважуватимуться фатальним ризиком. Поетично печальний початок, що видається надлишково сентиментальним, інтригує, а потім розгортається справжнє циркове дійство, сповнене спокус, пристрастей і межових ситуацій. Контрасти чорно-білої палітри та впевнені акторські перфоманси додають фільму шарму, а сама історія — божевільної відданості й довіри, що виросла на безнадійному вирокові “нічого втрачати”, — виглядає небанальною.

дівчина на мосту

“Сімейка Таненбаумів” (2001, США) — візитівка Веса Андерсона, бешкетника, який став однією з найпомітніших фігур сучасного американського кіно. Вже сформований на той час грайливий режисерський стиль — із увагою до кольорів і деталей та перевертанням ролей дітей і дорослих — успішно влучив у всі можливі цілі, зумівши розкрити колаж неоднозначних історій і дисфункцій однієї родини. Ледь не все пройняте сумом і меланхолією — але задихатись у відчаї не видається можливості, інакше це був би не Вес Андерсон.

Ще одну гротескну історію про складнощі в пошуках сенсу життя в тому ж році втілив Террі Цвігофф. “Світ примар” — зворушлива історія про двох подруг, що по закінченню школи страждають від невизначеності, тікаючи від нав’язливих ролей і шукаючи чи то спокою, чи то пригод. Юна Скарлет Йоханссон в образі раціонального та врівноваженого підлітка та вибухова Тора Бьорч доповнюють одна одну якнайкраще.

світ примар

“Озеро Тахо” Фернандо Еймбке (Мексика, 2008) — тихий провінційний епізод про те, як пережити втрату близької людини. Здається, що сюжет довго й безглуздо тупцює на місці, але в цьому короткому й ненасиченому проміжку часу встигає відбутись чимало важливих емоційних порухів. Нерозважливі вчинки й несерйозні герої відкривають перед глядачами той захований бік них самих, який прозирає в моменти найстрашнішої апатії, байдужості й самотності. Натяковість в показі передумов не створює нагнітання, а просто вкладається в загальну картинку, туманну й безпредметну втечу від реальності, до якої доведеться повернутись із полегшею в серці.

озеро тахо

“Дві коханки” (США, 2008) — найкраща на сьогодні стрічка Джеймса Грея, в якій герой Хоакіна Фенікса, щойно переживши депресію, віддається двом почуттям одночасно. Чарівність фільму — в тому, що він не соромиться власної простоти чи сюжетної затертості, а перевершує сам себе в людяності та впізнаваності вихоплених емоційних уривків. Сімейна драма про вибір і його відсутність разом із теплотою залишає по собі гіркоту.

дві коханки

Для розваги завершуємо стрічкою “Страх, тривога й депресія” Тодда Солондза (США, 1989), яка показала світові цього безстрашного режисера та відкрила новий і неочікуваний підрозділ “міського кіно”. Для осені — якраз.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии