Dakh Daughters представляють нове покоління українських музикантів, які не бояться свободи самовираження на сцені, представляють свою музику і свою країну на міжнародних майданчиках. Фрік-кабаре з кожним роком завойовує любов досвідченого глядача, працюючи на межі провокації, реальності та ілюзії.

Все почалося з Владислава Троїцького, який керує театром «Дах». Цей театр і став місцем зустрічі семи талановитих учасниць Dakh Daughters. Вперше група виступила три роки тому, в рамках фестивалю Гогольfest і незабаром продовжила сходження на майданчиках кращих європейських фестивалів.

Поєднання різних музичних інструментів, мов, текстів українських та зарубіжних письменників, лягає на майстерне театральне виконання. У розпал цьогорічного Гогольfest, де можна буде відвідати виступ театралів, Style Insider поспілкувався з Dakh Daughters, та дізнався, чому саме «фрік-кабаре», чи еволюціонує український глядач, та як він відрізняється від французького.

2F8A4000

SI: Фрік-кабаре, це новий жанр для української сцени. Як створювався образ групи, де черпали натхнення?

Dakh Daughters: Одна з нас мріяла про кабаре з дитинства, адже це жива енергія спілкування з публікою, коли ти не можеш передбачити, що станеться через секунду. Загалом то це найголовніше в мистецтві, коли ти на грані.

А заснувалися ми дуже давно, ще 12 років тому. Ці 12 років ми йшли крок за кроком, це були дуже складні кроки. У якийсь момент, 10 років тому, це була Даха Браха і Гогольfest, потім ми створили проект Dakh Daughters. Тобто одне виходило з іншого, проект з проекту. Можна сказати, життя в житті.

2F8A4042

SI: Чи стало легше реалізовувати нові проекти, чи відчуваєте допомогу від держави? Чи приходить більше людей на ваші концерти?

Dakh Daughters: Так, за останній час, ми бачимо як збільшився інтерес до нашої групи. А з приводу державної допомоги, на початку були якісь домовленості у Владислава, але вони, на жаль, не відбулися. Те що було обіцяно з боку держави не виконувалося. Взагалі, те що зараз відбувається в країні, у всіх сферах, це повна лажа. Хоч куди подивися, всюди лажа. Якщо є бажання, потрібно реалізовувати свої проекти самостійно. За всі ці роки театр «Дах» існував повністю незалежно від держави, це приватний театр. І ми так розвивалися, незважаючи ні на що. Якби ми сподівалися на чиюсь допомогу, то не були б там, де ми є зараз.

Також змінюється і наша аудиторія, після революції гідності люди стали більш усвідомленими, стали більше цікавитись мистецтвом та не тільки. Про це Владислав каже всі ті 15 років, що ми працюємо разом, — потрібно сподіватися тільки на себе. Ми перевірили це на досвіді і багато людей це теж розуміють. Так, у людей небагато розширився кругозір, але, на жаль, не доросла ще наша колективна свідомість до повноцінного громадського суспільства. Але є дуже велике бажання до цього прийти. Не потрібно ображатися на те, що держава вам чогось не дає. Наприклад, фінансово не забезпечую фестиваль. Потрібно зробити його самостійно, тими можливостями, які в тебе є. У нас вже є це розуміння, воно власне і було, оскільки всі фестивалі Владислав робив за свої кошти, із залученням спонсорів. Є така ілюзія: мовляв ось, відбулася революція, все супер, Україна стала свідомою. Але, на жаль, поки не стала. Як кажуть: “якщо ти не знаєш і не можеш це зробити, то не заважай тим, хто може”. Лише б не заважали корупцією та бюрократією. Але відчувається величезна енергія, що таких як ми стає більше. Десять років ми були в андеграунді, ніхто не знав про нас,а в той самий час ми гастролювали світом з виставами, не тільки як Dakh Daughters, але й у складі театру. Виступали в Лондонському шикарному Барбікан центрі в 2007 році, ніхто про це не знав, нікому це не треба. Але все змінилося, зараз люди більше цікавляться, роблять спільні проекти. Також на фестивалі працює дуже багато волонтерів, змінилась і їх людська якість, приходять люди, які хочуть щось зробити, а не просто не знають куди себе подіти.

2F8A4047

SI: Якими були ваші перші виступи, як вас приймали?

Dakh Daughters: На початку ми виступили в рамках фестивалю Гогольfest. А після в Парижі, театрі Монфорт. Ми туди їздили з виступами театру «Дах». Аня запропонувала і ми швидко зробили програму, приблизно за місяць і вперше виступили як Dakh Daughters. Після нашого виступу ми ще зіграли для глядачів в холі концерту. У французів вже є своє середовище, яке можна вивчати. Їхнє мистецтво ширше і глибше. Якщо щось відбувається у цьому театрі, люди точно знають, що вистава варта уваги. Приміром, ми грали в театрі Bouffes du Nord, це театр Пітера Брука — режисера світового рівня. У цей день грали концерт Океан Ельзи, і так вийшло, що майже вся діаспора пішла на їх концерт, а у нас був повний зал французів. Наша творчість вже поза межами України.

SI: Чому так склалося, що у вас було достатньо багато виступів саме у Франції?

Dakh Daughters: Олегу Соснову прийшла ідея зробити під час фестивалю “Французька весна” українську весну і вони зробили це разом з Владиславом Троїцьким. Світ завжди був відкритий до ко-продакшенiв, але ми не мали уявлення про те, як це можна поєднати. Завдяки Французькому культурному центру, у нас були контакти і дуже хороші місця для виступу: Париж, галереї у відомому кварталі Маре, де на відкритті виставки українських сучасних художників, була присутня тільки французька публіка. Був латинський квартал, Сінематека, де показували кіно, була церква святої Марії, яка знаходиться біля центру Помпіду. Тобто дуже важливі, культові місця, в які ходять місцеві, про які українці навіть не знають, але завдяки тому, що вони бачать цю програму, вони починають розширювати свій кругозір.

Dakh Daughters

SI: Як змінилося ставлення до України і до української культури в цілому?

Dakh Daughters: Зараз дуже важливо підійти відповідально до свого життя, до того що і як ти робиш, для того, щоб мати можливість презентувати це за кордоном. У новій формі. Не з таким підходом, що ми жертви, у нас відбувається війна і ми дуже це переживаємо. Але в тому сенсі, що ми зараз можемо творити, всупереч системі. Не проти чогось, але за щось. Те що ми з Владиславом завжди намагалися донести: важливість свідомості. Не боротьба проти чого то, а навпаки, творення. Зараз люди в сфері культури і мистецтва дуже добре це розуміють. Є, наприклад, фотограф Максим Дондюк, який взяв приз на кращому французькому фото фестивалі або роботи Сергія Мілова, представленні на фестивалі Burning Man. Dakh Daughters цього року вперше презентували Україну на 69 фестивалі в Авіньйоні. Це світовий театральний фестиваль, де проходить 1360 виступів, кожне з яких грається від 12 до 24 разів. Якщо типовому українцеві сказати, що таке відбувається, він вам відповість: “а навіщо взагалі таке потрібно?”. І тут якраз питання в тому, що треба починати з себе, з культури, з поваги один до одного. Ми намагаємося не вчити і не лаяти, а показати іншу реальність, в якій можна існувати, шляхи побудови нової України, про яку ще ніхто не знає, але яку всі передчувають.

2F8A4044

SI: Наскільки змінився глядач?

Dakh Daughters: Уявіть, у нас сольний концерт у Sentrum (Київ). Серед натовпу був глядач, який під час очікування нашого виступу стояв і читав книжку. У нього є час, він читає. Для нас це був великий показник усвідомленості. На наші концерти приходить прекрасна молодь, та й не тільки молодь, маленькі дітки, люди старшого віку, які приходять і підтанцьовують. І ти розумієш — зовсім не важливий твій вік. Приміром, нам цікавіше коли публіка сидить а не стоїть. Це менше підриває людей на танець, це ближче до розумового процесу, ближче до театру. Глядач уважніше сприймає, не підривається весь час на танець. У цьому році у нас був досвід, ми їздили на опен ейри. Приміром Fusion в Німеччині, Pohoda в Словаччині, вони більш музичні, мають концертний формат. У підсумку вийшли дуже різні відчуття від концертів.

SI: На чий концерт ви б не думаючи вирушили?

Dakh Daughters: Ми побачили все що хотіли влітку, на фестивалях. Цікаво було б зірватися на Dead Boys Girlfriend, з нетерпінням очікую їх виступу в Києві. Можна відзначити Einstürzende Neubauten, вони виступали якраз на фестивалі Pohoda, — це культова німецька група, яку слухаєш ніби заворожений, не розуміючи що відбувається. Стоять тисячі людей, а вони абсолютно не заграють з публікою, не ведуться, і люди особливо не вимагають, хоча всі стоять, тихо, кожну ноту в тиші чутно, все спокійно і вони щось розповідають. Їх слухають. Справа навіть не в мові, а в тому, що немає необхідності в драйві, в темпі. Людина може просто розповідати і його будуть слухати. Це магія, такий театр на тисячі й тисячі людей.

Завжди дуже приємно їздити на міжнародні фестивалі з українськими колегами. Ми кілька разів їздили зі співачкою ONUKA, нам вона дуже подобається і ми в хороших відносинах. Це як додатковий привід пишатися чимось хорошим і українським. Якось ми разом давали інтерв’ю, і було дуже приємно розуміти, що ми говоримо з людиною на одній мові. Ми всі різні і у нас різні смаки, це можна чути по нашій творчості. Ми раді тому, що спостерігаємо тут і зараз. Нам цікаво побачити щось невідоме, відкрити щось для себе нове. Stromae — дуже приємний музикант із Бельгії, він сам пише текст, на різні соціальні теми і є зіркою франко-мовного світу. Нам також вдалося побувати на двох цікавих концертах: коли ми наносили грим, ми слухали Елтона Джона, а коли знімали, то Stromae.

2F8A4038

SI: Привідкрийте завісу, як народжується музика, хтось один дає ідею або це групова робота?

Dakh Daughters: Легко і складно, важко і легко, швидко і болісно довго, все по різному. Але насправді, це прекрасний процес, кожній хочеться «сольнуть», а треба всім але не відразу. Сьогодні, до інтерв’ю, у нас була репетиція і ми стільки нового придумали, отримали масу задоволення, і насміялися. Головне щоб Владислав контролював.

SI: А чи потрібен постійний контроль під час творчого процесу?

Dakh Daughter: Це не питання потрібен чи ні, Владислав з нами і він наша сильна сторона, ми відчуваємо себе слабкими без нього. Він бачить все: від драматургії в одній композиції до цілого шоу у підсумку. Буває що ми щось вигадуємо, він приходить і радить це змінити. У нього багато ще й інших проектів, і за кордоном в тому числі, тому іноді при працюємо без нього. Так було з виставою “Антигона”, коли ми вигадували все самі, а Влад, у свою чергу, вже коригував нас. Ми записували на відео свої репетиції і відправляли йому. Влад також зрозумів, що нам можна дати можливість творити самостійно.

Зараз ми готуємо нову програму для Гогольfest, дегустаційний сет «Як я була Алісою … Мистецтво любові». Ми повністю робимо це разом з Владиславом. І це знову новий крок, це не те що ми робили до цього. Ця музика next level, над нами.

SI: Як народжуються ідеї нових постановок?

Dakh Daughters: Хтось приходить і каже: «А от у мене є така фраза, дівчата», ми беремо мотив, і відразу щось народжується, а буває просто, зібралися і граємо. Усім сподобалося і ми про це забули на наступний день. Створення нового — це творчий процес, магія, творча майстерня. От сьогодні був такий день натхненний, коли все виходить, а вчора навпаки, був дощ і якось не йшло, але своєю майстерністю та досвідом ти дотягуєш прогалини натхнення. Все завжди неповторно, вільно, власне це і є творчість. Це можна відчути коли ми виходимо на сцену і презентуємо наше шоу як арт продукт. У цей момент можна відчути і частину того як це створювалося.

2F8A4032

SI: Ви багато подорожуєте, чи впливає це на вас, чи з’являється нове звучання?

Dakh Daughters: Швидше воно крісталізується. Приміром, виступ в Авіньйоні дав нам таку можливість, ми відпускаємо техніку в руках і вже додаємо більше акторської імпровізації, у звичайному житті жартуєш і раптом це може десь з’явитися під час концерту, і ми кайфуємо від цього. Це наш корпоративний етюдик, а люди дивляться на це по іншому, із залу. Прекрасно, що ми не втрачаємо це відчуття. З самого початку ми використовували різні мови світу, різні тексти, і куди б ти не приїхав, тобі вдається налагодити спілкування з людьми. Наприклад, ми виконували в Авіньйоні таку пісню, «Сім Склянок» і виявилося, що в її основі лежить старо-французька прованська пісня, саме з того регіону де в Авіньйоні ми грали наше шоу. Французи були в захваті і божеволіли, коли починали чути цю пісню, хоча ми це зробили не навмисно, що б їм сподобатися, адже ми склали цю пісню давно, ще будучи в Києві. І просто так добре співпало, було дуже приємно і цікаво.

Куди б ти не приїхав, промовляючи кілька слів мовою співрозмовника, ти торкаєшся його душевні струни. У нас, до речі, є своя польська мова, така собi українська-польська. Взагалі, ми дуже великі українські патріоти, але в той же час ми громадяни світу, відкриті і всюди раді хорошим людям, незалежно від кольору шкіри і національності.

2F8A4036

SI: Де вас можна буде почути найближчим часом?

Dakh Daughters: Якщо в Києві, то у нас буде виступ в рамках фестивалю Гогольfest, 25 вересня. Ближче до зими ми плануємо сольний тур по Україні. Під час туру ми, зазвичай, виступаємо у великих театрах, але місця потанцювати теж вистачає. Буває по різному. Іноді ці великі гарні театри виглядають відірваними від сучасної культури, трохи мертвими: позолота, канделябри, червона оббивка. Вдихнути нове дихання в такий театр  — це велике диво. В якийсь момент глядачі встають, ми даємо світло в зал і всі танцюють, це фантастичне відчуття.

SI: Що ви відчуваєте після концерту?

Dakh Daughters: Іноді перед виступом почуваєш себе втомленим, але виходиш на сцену, відпрацьовуєш концерт, і вже здається, що можеш зробити ще десять таких концертів,енергетика залу надає крила. Хоча буває, що ти психологічно заряджений, а фізично втомлений як спортсмен після змагань. Цитуючи класика: «Кожна тварюка після злягання печальна». Адже концерт можна вважати актом любові.

2F8A4027

SI: Чи є глядачі яких ви впізнаєте? Ваші постійні шанувальники?

Dakh Daughters: Є наші шанувальники, які пишуть нам в соціальних мережах. З самого початку нашої кар’єри, з самого першого концерту в театрі «Дах», нас підтримує велика компанія друзів, таке собі ком’юніті арт молоді Києва. І практично всі ці друзі, є нашими прихильниками, вони ходять на наші концерти, ми їх записуємо в список і знаємо що вони будуть, чуємо в натовпі їх підбадьорюючі вигуки. Цце велике щастя і велика відповідальність. Це більш хвилююче ніж просто виступати перед незнайомими людьми. Після концерту нам важко сказати хороший він був чи поганий, це скоріше терапія, як полегшення, звільнення. Ось сидимо місяць, два без концерту, і вже хочеться скоріше взяти мікрофон в руки, це як залежність. Під час виступу ми звільняємося, глядач звільняється, ця енергія знаходить правильне русло.

SI: Ви пам’ятаєте, як побачили один одного в перший раз?

Dakh Daughters: Так, це сталося в театрі 12 років тому. Ми не група друзів, які створили свою групу. Це був великий шлях, різнофактурний. Були вистави, спільні проекти, вже дві революції в нашому житті. Це вже як загальний життєвий шлях, це не тільки Dakh Daughters — це вже сім’я. Тому, нам завжди в радість працювати з Владиславом, ми розуміємо його не те що з пiв слова, а з пів звуку. І це одне з його правил: виховати особистостей, на яких було б приємно дивитися на сцені. Коли ти бачиш що це особистість, якій є що сказати, а не просто образ або манера виконання. Людина, яка поважає себе і оточуючих людей. Людина, яка любить, людина яка допомагає. Це довгий шлях становлення особистості, сильної і вільної. У нас часто запитують, хто з вас який грає характер, але дуже важливо, не шаблонювати характери. У театрі є таке поняття як амплуа, але в цьому проекті не хотілося б за кожним закріплювати певний характер. Воно проситься на раз, але всі хочуть бути вільними. У цьому є і краса і пошук і слух, не стільки музичний, скільки людський слух. А розвивати його треба постійно і це навіть складніше, ніж розвивати музичний слух. Це коли на своєму життєвому шляху ти до всього ставишся відповідально, готовий чути. Серед акторів існує така ілюзія, що можна приходити на репетицію, відпрацьовувати і йти. Ні, це постійна праця, вдома, на вулиці, в метро. Потрібно бути уважним до себе, прислухатися, тому що невідомо звідки прийде натхнення. Зараз ти тут на репетиції, потім будеш їхати в метро, ​​будеш чекати, відкладати на завтра, думаючи що прийде настрій, поки не стає пізно.

Dakh Daughters

SI: Як ви відпочиваєте?

Dakh Daughters: Як команда ми весь час проводимо разом, зідзвонюємося мільйон разів на день, обговорюємо наші ідеї, перебуваємо в пошуку. Свята ми теж проводимо разом. Звичайно можна було б відключити телефон і загубитися на кілька днів, але навіщо? Це не про нас.

Автор статті: Аліна Глотова

Фотограф: Ольга Іванова

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии