На другий день фестивалю показали два фільми-учасники конкурсної програми, гранично різні, але схожі в охопленні тем материнства та війни (в різних розуміннях). Обидва залишають по собі незадоволення, майже непомітне і абсолютно непродуктивне спустошення.

“Є” — стрічка Ранії Аттіє та Даніеля Гарсії (Аргентина, США), де “Є” — це Єлена Троянська, як у своєму примарно-міфологічному втіленні, так і в дзеркальних варіантах звичайного життя двох жінок. Міфологічні посилання напрочуд хаотичні, ще гірше з текстом Гомера, який виринає нав’язливо та недоцільно. Епіграф про красу в приреченості наштовхує на настрій, у сам фільм не вживлений, тому відразу виникає дисонанс. З одного боку, “Є.” вихоплює буденно-трагедійні уривки, пов’язані з материнськими почуттями й передчуттями; але з другого — пов’язує два сюжети та оформлює оповідь через приголомшливо безглуздий sci-fi. Змішалось усе: тут і метеорит, і витягнута з водойми скульптурна голова гіганської Єлени з напівлукавим усміхом, і коні (які навіть претендують на окремий мотив, але будь-яке тлумачення їхньої з’яви, чи то психоаналітичне, чи то інтертекстуальне — привіт Кокто, чи будь-яке інше, — приречене на провал)…

Якби фільму позбутись криво втягнутого в сюжет культурологічного вантажу та не намагатись змішати епос із фантастикою — могла б вийти цікава замальовка про жінок, які не стали матерями. Дві Єлени — бездітна пенсіонерка, що сприймає натуралістичну ляльку як власне немовля, та молода художниця, що в період вагітності боїться розпаду своїх вільних стосунків — відрізняються віком, стилем життя і світоглядом, але їх однозначно об’єднує щось узагальнено жіноче. А прибрати б троянську тему та паранормальні явища — і залишаться переконливо зіграні, правдиві та побутові історії, в яких схоплено багато цупких деталей.

113843

“Полон” — фільм Анатолія Матешка, що втрапив і в національну, і в міжнародну конкурсну програму. Безліч своїх нюансів, але так само взайве претенційний. Це кіно про війну на Сході України, представлену — водночас і метафорично, і натуралізовано — через одну добу в полоні. Чорно-білий “Полон” існує в межах чорного і білого, хоча й наявні потуги змішати все в сіре, багно, бруд. Бездумна типологізація персонажів і недолугий контраст між жорстоким і задушено турботливим розгублює глядача. Здавалося б, цей фільм має вихопити ту частину реальності, про яку всім варто було б думати, але зроблено це разюче спекулятивно. Відчуття стурбованості після показу зачіпає радше позакінематографічне, а після подальшого осмислення — стосується стану українського кіно, головними мінусами якого так і залишаються зацикленість на болючому, невміння працювати з подібним матеріалом, пласкість у копіюванні заїжджених ходів, поверхнева метафоризація і т.п.

Провідна нитка материнського подвигу з початку до кінця б’є в тім’ячко, намагається витиснути з глядача усі можливі сантименти. Ніби актуальна проблема в поєднанні з вічним мотивом — безпрограшний варіант. Решта всім зрозумілих тем, по одній від кожного полоненого, так само безжально апелюють до позакінематографічних емоцій глядача. Ледь не єдина вартісна сцена — несподіванка від “правильного” журналіста, який ламається і роздовбує кота головою об стовп. Маразматично-медитативна кінцівка із валянням у багнюці та колисковою остаточно ставить фільму вирок. Попри все це, очевидно, “Полон” знайде свого прихильника, бо позбутись думки на кшталт “таке треба показувати” — фактично неможливо (так і свого часу “Поводир” зіграв на національному підйомі та увазі до контраверсійної історичної спадщини). В цьому і є болюча спекуляція. Таке треба показувати, але не так.

113772

Автор статті: Анастасія Осипенко

Комментарии