“Зеніт” Далібора Матаніча — катарсичний показ всередині конкурсної програми, триактний фільм про сербсько-хорватський конфлікт. Варто зразу відмітити, що в роботі відчувається режисерська зрілість, імовірно, саме тут Матаніч втілив найсуттєвіші свої амбіції та зміг доречно розповісти про критично негативні, нерозв’язні шматки історії; недивно, що в інтерв’ю для Cineuropa він зізнається, що цей фільм — це він сам. На Каннському фестивалі “Зеніт” відмітили призом за режисуру в програмі “Особливий погляд”; що його чекає в Одесі, складно передбачити — це таке кіно, якому водночас і легко, і важко достукатись до особистого в глядачеві.

“Зеніт” — це три десятиліття, показані невеликими надривними уривками, коли людські почуття вивищуються над етнічним конфліктом. Перша історія, що зачіпає найбільше, — передчуття війни, в якому трощиться можливість любити. Все показано максимально імпліцитно, сфокусовано на емоційних реакціх, усю озброєну агресію винесено за лаштунки. Єдиний постріл, що лунає в кінці першої частини, оголошує початок військових дій, і стає ясно, що витіснений страх і жорстокість двожалим лезом кладуть кінець чистоті й відданості.

Три сюжети про різні покоління, по-своєму прибиті минулим і теперішнім, зіграні однаковими акторами. Однакові обличчя вдаряються об камені скривавленої й кривої історії. Важливо, що останні акценти належать молоді, що хоч і картає себе чи всіх навколо, але пробує вірити в зміни власними руками. Залишені відчиненими двері — хоч яким стверділим не було почуття — відкривають шлях майбутньому, яке має бути більш певним і “своїм”, вибореним і вільним.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии