Дрейк Доремус — молодий режисер, якого “відкрив” фестиваль Sundance в 2011 році. Тоді Дрейк отримав Гран-прі за повністю імпровізовану стрічку про стосунки на відстані (“Немов божевільний”). Попри затертість сюжетних ходів фільм не дратує клішованими моментами завдяки своїй атмосферності та щирості. Не маючи ні рядка прописаних діалогів, актори максимально вжились в історію, чим і підкупають глядачів.

Популярність після прориву на Sundance штовхала Доремуса створювати щось масштабніше та “більш мейнстрімне”. Але режисер тримається свого, продовжує знімати тихі й камерні фільми, в яких важливо зберігати інтимність відчутого.

Блискуче потвердження тому — його робота “Вдихай” (“Breathe in”, 2013). Можна вважати її сімейною драмою чи неоднозначною любовною історією, але так само і маленькою ліричною поемою, де найсуттєвішим є миттєвий настрій, де музичні моменти стають головними елементами світотворення та допомагають глядачам емоційно інвестувати в побачене.

46-breathe-in

У центрі фільму — викладач музики (Кіт / Гай Пірс), родина якого приймає студентку по обміну (Софі / Фелісіті Джонс). Герої несподівано для самих себе знаходять одне в одному багато спільного — такого, що допомагає витягти назовні власні затаєні страхи чи очікування. Кіт, вглядаючись в музичну обдарованість Софі, згадує відсунуті амбіції та втрачені можливості, а крім того розуміє, що ніхто в оточенні не поділяє його почуття до музики, залишаючи його в стані буденної законсервованості, зашкарублості й безвиході. З певного боку все виглядає необґрунтовано чи вульгарно: відчувши межу власних самотностей та віднайшовши дивний і нетривкий зв’язок, герої легковажать і навіть планують втечу (яка, звісно, не здійснюється).

Але в цій історії немає свідомих бажань щось руйнувати, це радше для обох мислиться як вихід із руїн самого себе. У запалі Софі Кіт помічає власну молодість (можливо, тут персонаж чимось посилає на “Суничну галявину” Бергмана, де значно більше взаємодій зі спогадами), а Софі ж виявляється розгубленим звірятком, спраглим порозуміння.

la-et-mn-kenny-breathe-in-20140410

Стає ясно, що обжити руїни разом не вдасться, що магія спілкування через музику довго не протягне й розіб’ється об першу-ліпшу стіну звичок та обов’язків. Та всі висновки чи моральні позиції відкидаються як невагомі. Що тримає глядача — це той настрій, де зв’язано докупи невлаштованість і недосвідченість, замореність від себе і соціуму, заперечення встановлених ролей і страх перед потребою їх визначати. Це настрій складних фортепіанних п’єс, що краще за будь-що інше передають найпростіші відчуття.

Бонус: балада Шопена, що звучить у фільмі, не може залишити байдужим. Слухати: Frederic Chopin – Ballade No. 2 in F Major, Op. 38

42487_original

Автор статтi: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии