Жан Ренуар якось сказав, що кожен режисер постійно знімає один і той самий фільм, щоразу розкладаючи і вибудовуючи наново. Можливо, так і є. Та є режисери, що ніби мимохідь втрапили в історію кіно, залишивши по собі одну-єдину картину. Найчастіше це були письменники і сценаристи, що прагли спробувати себе по інший бік письма, або актори, що знаходили в собі нові амбіції. Цікаво, коли звертаються до режисури дизайнери чи фотографи (наприклад, Дж. Біджгуд у “Рожевому Нарцисі”), серед відверто невдалих спроб трапляються і успішні чудернацькі фільми, що ставали вузькознаною класикою (наприклад, “Найбільший грішник світу” Т. Кері). Багато і впевнених дебютів, які, здається, могли б розростись у щось більше, ставши для автора початком повноцінної режисерської кар’єри.

“Пісня любові” Ж. Жене, Франція, 1950

Жан Жене реалізував тільки один кінопроект, хоча вплинув на багато режисерів (що важать самі тільки Д. Джармен і Р. В. Фассбіндер). “Пісня любові” — німий фільм, заповнений гомоеротичними фантазіями тюремного наглядача та в’язня. Як і С. Беккет у своїх кіноекспериментах, Жене залишається письменником, лірично охудожнюючи слово, динамізуючи його у спробі “чистого кіно”. Він переніс на екран наративи та символи зі своєї літературної творчості, тому хід і структура фільму виявляються передбачуваними в контексті життєпису Жене. Але з іншого боку “Пісня любові” — абсолютно маргінальне явище, застигла картинка міжвидового експерименту та експонат квір-культури.

“Вбивці медового місяця” Л. Кастл, США, 1970

honeymoon

У 1967 році драма про Бонні і Клайда остаточно гламуризувала образ жорстокої пари, а маловідомий трилер Кастла висвітлює схожу історію зовсім інакше. Убивці тут не молоді та красиві, вони незграбні та позбавлені будь-якої привабливості. Магнетизм спрацьовує суто на рівні дії: безглуздість злочинів без нальоту романтики створює дивну й моторону атмосферу, якої немає в подібних фільмах. Інструментальні вставки Малера додають брутальній картині неочікуваних акцентів. Перші 10 знімальних днів режисером “Убивць медового місяця” був М. Скорсезе, але був звільнений, а Кастл вибудував напружену й неприкрашену історію, яка, втім, залишилась непоміченою.

“Ванда” Б. Лоден, США, 1970

wanda

Барбара Лоден, приїхавши з провінції, стала зіркою кіно та дружиною деспотичного Е. Казана. У своєму єдиному фільмі вона ніби передає все незадоволення, накопичене в ній самій. У час назрівання феміністичного вибуху Лоден розказала історію про жіночу невлаштованість, незгоду існувати в наперед визначених рамках і відповідати кимось встановленим уявленням. Героїня “Ванди” кидає чоловіка та дітей із тупою невимушеністю, з її бляклих і невпевнених реакцій прочитується нерозуміння самої себе, невкоріненість у своїх ролях (дружини, матері, жінки). Бездумно тиняючись містом та фактично хапаючись за першого ліпшого, Ванда демонстративно відмовляється шукати значення у своєму існуванні. Щемлива історія про чоловічий світ і екзистенційну кризу вийшла довірливо камерною та інтимною, позбавленою зайвого пафосу, а саму Лоден тут майже не впізнати.

“Джек вирушає у плавання” Ф. С. Хоффман, США, 2010

jack

Після багатьох знакових ролей Хоффман спробував себе в режисурі, цілком органічно влившись у хвилю незалежного американського кіно. Його фільм — це трохи змінена адаптація бродвейської п’єси, в якій він сам і грав. Це побутова історія сорокарічних людей, які боряться проти власної зашкарублості та самотності. Стрічка витримана в умовностях романтичної комедії, але виділяється нетривіальними діалогами та атмосферою притишеної відвертості. На подив, у роботі Хоффмана немає зайвої театральності, п’єса “Джек вирушає у плавання” стала самобутнім фільмом, що підкуповує своєю простотою.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии