Колись Івана Кавалерідзе назвали різьбярем в кінематографі – за його надзвичайну роботу зі світлом і тінню. Подібно до цього, Бруно Монсенжона можна назвати диригентом в кіно — за його легку режисерську гру з біографіями легендарних музикантів. Не маючи жодної кінематографічної освіти, Монсенжон зняв близько 90 фільмів зі світовими музичними зірками і отримав Золоту нагороду FIPA. Він став єдиним у світі режисером, якому епохальний піаніст Святослав Ріхтер довірив власну біографію.

Попри це в Україні про режисера досі відомо небагато – серед української аудиторії Монсенжон зажив слави переважно у зв’язку зі своєю блискучою скрипальською кар’єрою. Але днями з’явився вдалий привід відкрити для себе кінематографічний світ Монсенжона. З нагоди століття від дня народження Ріхтера культурні центри “Баварський Дім, Одеса” та Німецький форум східноєвропейської культури запросили режисера до України. Тож 18-20 травня знаковий французький документаліст особисто представить в Одесі власну ретроспективу.

Парадокс Монсенжона полягає в тому, що, будучи документалістом-біографом, він знімає фільми про свободу, яка завжди виходить за межі будь-якої окремої історії. Його фільми цікаві не тільки і, можливо, не стільки відвертістю відомих героїв. Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Геннадій Рождественський — біографії славетних музикантів в об’єктиві Монсенжона стають мовою, якою можна говорити про свободу. Режисер ніби навмисне відсікає ті подробиці та деталі, які могли би перетворити фільм лишень у набір спогадів легендарного музиканта.

Сам Монсенжон називає свої стрічки ще одним способом представити людям музику. З цього починалась його режисерська діяльність: будучи скрипалем, він просто став шукати нові способи вираження. Побувавши одного разу в 70х роках на телевізійних зйомках, Монсенжон вирішив спробувати розробити концепцію невеликої музичної телепрограми — нею стали три серії, присвячені Ієгуді Менухіну. Проект затвердили і Монсенжон почав зйомки свого першого фільму. Та зовнішня легкість, з якою режисер взявся до нової для себе роботи, потім супроводжувала Монсенжона, здається, із кожним новим задумом. Так, Ґлен Ґульд, який припинив вже до 70х років давати концерти, несподівано відповів на лист Монсенжона запрошенням у гості, що продовжилося зйомками фільму. А пізніше Бруно Монсенжон став єдиним у світі режисером, чию камеру підпустив до себе Святослав Ріхтер.

71BM8a4snuL

При цьому фільми Монсенжона далекі від зарозумілості чи високочолості. Режисер з елегантністю стирає пил академічності з образів його героїв. Хоча формально його стрічки не містять нічого незвичного – Монсенжон просто талановито чергує рідкісні архівні кадри, записи концертів та унікальні інтерв’ю.

“Ріхтер Нескорений”, безумовний режисерський magnumopus, починається зі старого чорно-білого запису прогулянки Святослава Ріхтера по засніженій алеї. Останні кадри фільму — інтерв’ю музиканта, зняте за кілька місяців до його смерті. Але між ними немає прямої сюжетної лінії, немає суворого життєпису, що переходить від одного року до іншого, немає особистих небилиць від Ріхтера. Наприклад, горезвісна історія про зламаний палець згадується лише побіжно — у зв’язку з пасажем про диригентську практику музиканта. Те, що травма була отримана Ріхтером у бійці з п’яним хуліганом і що помилка лікаря, який переплутав перелом зі звичайним наривом, могла коштувати піаністу кар’єри — такі деталі залишаються в щоденникових записах Ріхтера та в біографічній книзі, окремо виданій Бруно Монсенжоном. У фільмі режисера подібні історії не цікавлять — уся його увага сконцентрована на мистецтві, на музиці як особистій свободі, яку неможливо відняти жодними ідеологічними системами та шизофренічними політичними машинами. В одному з епізодів фільму Ріхтер розповідає про те, як він грав на похороні Сталіна: “Мені все було там жахливо бридко. Я пам’ятаю огидний момент. Вже скоро мали виносити труну. Диригував Мелік-Пашаєв, і він почав знову 6-у симфонію Чайковського. І тільки-но почалася розробка, як на найневчаснішому місці він раптом зупиняє, і духовий оркестр починає Траурний Марш Шопена. Це була така мерзенність!”

Саме музиці як шляху особистої свободи присвячені фільми Монсенжона. В картині “Давид Ойстрах: народний артист?” Мстислав Ростропович згадує своє знайомство зі славетним скрипалем та те, як Ойстрах до своїх теплих і щирих комплементів додав розповідь про залякування з боку держслужб, через які він не може ручатися, що завтра в газеті не вийде під його підписом розгромна стаття про Ростроповича. Музика ставала справжнім діалогом, який вівся в обхід хворобливій дійсності. Музика була для героїв Монсенжона головним притулком, що рятував від Другої світової війни, від ідеологічних заборон, від залізної завіси.

 David_Oistrakh_A_Artista_del_pueblo-397022573-large

“Всі мої спогади… я їх майже ненавиджу” — зізнається Святослав Ріхтер. Все, що не стосувалося мистецтва, безліч знайомств та подій, буденних турбот та пліток — все це ніби висмикувало музикантів з того безмежного світу, в якому вони жили, нагадувало про існування обмежень.

Невеликий фільм “Заборонені ноти. Сцени із музичного життя радянської Росії” Монсенжон прямо присвячує тому, як музиканти та мистецтво в цілому виживали в умовах тотальної ідеологізації. Від студентів, які перед неочікуваним візитом партпрацівників панічно витирали зі своїх нотних зошитів неугодні режиму твори, до легендарних музикантів, яким забороняли або спілкуватися із публікою та пресою під час закордонних гастролей, або взагалі виїжджати за межі союзу. Чергуючи між собою інтерв’ю з Рудольфом Баршай, Вікторією Постніковою та Геннадієм Рождественським, Монсенжону вдається говорити не так про параною тоталітаризму, як про свободу, яку народжує музика.

І якщо “Ріхтер Нескорений” можна вважати головним біографічним полотном режисера, то “Заборонені ноти” — точно один з найбільш проникливих. У цих п’ятдесяти з невеличким хвилинах сплітаються дуже різні біографії та історії. Цей маленький фільм виходить за межі локальних історій та замальовок із життя музикантів у тоталітарній державі і стає розмірковуванням про природу мистецтва в цілому.

У певний момент у стрічці “Ріхтер Нескорений” режисер зіштовхує між собою суперечливі згадки: розповідь Ніни Дорліак про багатогодинні репетиції легендарного музиканта та обурливі спростування самого Святослава Ріхтера (мовляв, ніколи більше трьох годин не музикував). Але навіть якщо ствердження Ріхтера були лукавим кокетуванням, це лише говорить про свободу, якою жив музикант. Така свобода не залежить від комфорту або ідеології, не знає меж та формальностей. І біографічні фільми Монсенжона — ще один спосіб представити таку свободу.

Автор — Юлія Коваленко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии