“Активність” українського кіно продовжує всіх вражати, досі пишуться матеріали про фільми, що от-от вийдуть у прокат, не вщухають суперечки про найголовніший український фільм року, кінотеатр “Ліра” збирає все більше глядачів і т.д. Тільки от лишаєься та сама проблема у сприйнятті: ми для свого кіно обов’язково беремо мірило “як для України — то це добре”. Насправді ж давно вже час відсунути цю патологію неповноцінності й оцінювати вітчизняне кіно, як оцінювали б будь-який інший фільм, незалежно від його творців, локацій і фестивальної долі.

В кінці березня в в Домі освіти і культури «Майстер Клас» (у рамках проекту «Кіно проти течії») минули покази двох фільмів Ігоря Подольчака, які виявляються чимось окремішнім і абсолютно несподіваним для українського глядача, і крім того, на жаль, зовсім незнаним, випущеним з уваги. Подольчак, художник, що прийшов у кіно в 46 років, зняв дві повнометражні стрічки за власний кошт; це кіно “авторське” і ненаративне, воно впевнено виривається із традиції лінійного “розказування історій”.

У всьому відчувається мистецький досвід режисера, на екрані ніби проживаються різні художні пласти. “Las Meninas” (2008) уже самою назвою, а також постійною грою з віддзеркаленнями посилається на Веласкеса і загалом на барокову традицію. Подольчак сам себе мислить як режисера барокового, надлишкового. Такий формалізм, декоративність і увага до деталей, за умов маргіналізації погляду на артистократію та ігнорування наративності — складає новий простір для українського кіно, екран-полотно, що постійно зміщує центр, висуває тло на передній план та спокушає глядача побачити в черговому віддзеркаленні віддзеркалення самого себе. Ця постійна гра з формою не схоже на необароко, яким можемо означити стиль П.Грінуея, тут манера ніби позбавлена конкретики (попри накопичення дрібних предметів, переставляння їх з місце на місце героїнею) — усе дріб’язкове працює на ефект розмивання, а сцени відлунюють одна в одній.

Las Meninas-

Візуальна вишуканість фільмів Подольчака зав’язана на алюзивних застиглих натюрмортах, специфічній колористиці, що взаємодіє з музичним супроводом (соната для віолончелі та фортепіано Олександра Щетинського). Неможливо не вразитись тим, як композитор відчув специфіку стрічки, її впорядковану хаотичність, і майстерно передав усі акценти. Прикметно, що музичні фрази перетікають у побутові звуки (наприклад, брязкіт посуду), і навпаки. Окремі сцени (мати з віолончеллю, син із фортепіано) мають виразну кліпову стилістику та структуру, але органічно вливаються до синестезійної палітри фільму, наче марення, що розривають завісу перед пам’яттю родини, сповненої непорозумінь і патологій.

Закритий простір основної частини “Las Meninas” не дозволяє глядачеві вирватись із цього інтенсивного переживання мистецької форми, з цілісності якої кожен витягує впізнавані для себе мотиви й елементи. Насиченості й напруженості сприйняттю додає часова хаотичність — режисер певним чином досліджує в прощині екрану, як протікає час, і аналізує варіативність часових вимірів. Композиційна рамка, що прямо вказує на цю варіативність (побачене мислиться як можливий варіант перебігу подій), трохи подразнює своєю стилістичною відстороненістю. Штучність мовлення персонажів, що береться ніби за окремий художній об’єкт, у рамкових сценах випадає з концепції. Перша і остання сцени, власне, єдиний можливий недолік фільму.

“Delirium” (2013) — за визначенням автора, фільм-маячня, фільм, що завжди підпадатиме під категорію дивного, іншого, “не такого” кіно. Як і дебютна робота Подольчака, “Delirium” — картина сугестивна і несюжетна. В центрі знову аристократична родина, замкнена у шпарині мовчазного існування, де фрази повторюються і безкінечно відлунюються — доки сенс остаточно не зітреться. Більшість сцен було знято на спеціальну оптику, що розмиває і подекуди спотворює зображення, марення тут — і площина дослідження, і художній прийом, на якому вибудовується фільм.

Музично і візуально це кіно набагато стриманіше за “Las Meninas”, а от у розсіюванні ідентичностей до повного ототожнення чи невпізнавання — воно занурюється глибше. Деконструювання героєм себе через низку взаємозамінних образів — одне з найважливіших підґрунть кінематографу Подольчака. Герой-”індуктор”, що входить у ритм життя дивної родини, щоб стежити за суїцидальним батьком, і сам стає ніби частиною сім’ї і не може не піддатись її грі, не може зашкодити своїй ідентичності та раціональності вислизнути. Аналітик, що мав би навіювати певні стани та витягувати назовні затаєні конфліктні вузли, сам піддається навіюванню…

Мереживо повторюваних сцен, хаотичні діалоги з відгомонами окремих реплік, чіткі маркери так і не розкритих таємниць (наприклад, шрам на обличчях героїнь), символічні предмети та вбиті тварини — на цьому тримається динаміка фільму, балансуючи між різними уривками провалювання в марення. Постійна напруга вуаєризму та інтрига двійників збагачують образний ряд і заохочують глядача продиратись крізь нерозгадане плетиво замовчаних родинних історій.

Delirium

Подольчак — представник неповторного кінематографічного мислення і той український режисер, про якого варто говорити. Він безпомильно вирізняється серед інших сучасних режисерів та створює фільми, здавалося б, винятково незвичні. Категорично пориваючи з реалізмом та традицією “українського поетичного кіно”, Подольчак знімає нелінійні, ненаративні, відчуттєво насичені картини, що не скочуються у відео-арт. Цікавий факт глядацької зауваги на показі (мовляв, це таки відео-арт, а не кіно) вказує на розгубленість і непідготовленість до такого досвіду переглядів, що вкотре наводить на думку про прогалини в українській кінокритиці та кураторській роботі, яка не ознайомлює аудиторію з подібними фільмами.

Спроба вийти за межі дозволеного та відмовитись від традиційної оповідності і сюжетності в українському кіно доби незалежності вже була принаймні в Ю.Іллєнка (свого часу — апологета поетичного кіно) у стрічці “Молитва за гетьмана Мазепу” (2001) — але виявилась надто епічною. У Подольчака є помітні переваги: камерність простору, яке він уміло насичує; і позачасовість, відсутність історичної фіксації та прив’язки (а відірватись від болючих моментів історії, перейшовши в площину інтимну, — українському кіно беззаперечно треба).

Його роботи, що максимально апелюють до всіх людських відчуттів, можна віднести до категорії “кіно відчуття” (між “психологічною ситуацією” та чистою абстракцією — за класифікацією М.Бюне), в якому вікдривається простір становлення, де людські характери стають фігурами, схопленими в матеріальній реальності фільму. Кожен може витягувати з пам’яті переглядів різне настроєво схоже кіно. Так, певним чином атмосфера Подольчака подібна до “Минулого року в Марієнбаді” А.Рене, в міксі з Д.Лінчем. Можна порівняти з т.зв. новим французьким екстремізмом, зокрема з Ф.Гранріє, що знімає так само виразно, чи навіть дратівливо, ненаративні фільми, розмиває ідентичності та інтенсифікує екранне переживання [кадр із “Нового життя”, 2002].

La vie nouvelle

І. Подольчак вважає свої фільми способом чіткіше проартикулювати питання, а не дати на них відповідь. Власне, мистецтво загалом — не примарне дошукування істини, а вміння краще поставити самі запитання.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии