1 березня в Києві відбулась європейська прем’єра документальної стрічки “Love me” (в українському прокаті — “Заміж за іноземця”) Джонатана Нардуччі (продюсер — українка Надія Парфан, кураторка фестивалю “86” і співзасновниця “86 Прокат”). Це історії двох агенцій інтернет-знайомств і шести чоловіків, що вирішили пошукати сімейного щастя в Україні.

У фільмі багато відверто незручних моментів і зізнань — що створює водночас і кумедний, і моторошний ефект. Весь зал споглядав за діями наївних одинаків із жалістю чи зверхньою посмішкою — і невідомо, яка з цих реакцій гірша. Але якщо українському глядачеві легко відпустити й забути все, що подумалось про цих беззахисно самотніх іноземців, ладних віддавати тисячі долларів на інтернет-листування, — то думки щодо українських жінок, схоплених камерою, викинути з голови виявляється складно.

lovethedoc

Тема “американської мрії” та й загалом пошуків “свого щастя” за кордоном чомусь не оминає жодної українки. Обов’язково хтось із твого оточення шукає забезпеченого іноземця, вже зустрічається з іноземцем, чи перекладає листи для порталів знайомств і т.п. У тій чи іншій формі, але ця тема десь та й вигулькне. Чому так? Здається, це основне питання, яке бентежить до перегляду. Після сеансу з’являється нове: чому так багато різних сил працюють на витворення своєї ідеї “української жінки” — жінки відчайдушно невлаштованої, доступної, пласкої? Сам режисер зазначає, що хотів дізнатись, які вони є насправді, українські жінки — але як це було можливо, маючи перед собою тільки обмежене коло аудиторії сайтів знайомств, тобто наперед заданий образ?! У дискусії після прем’єри Надія Парфан зізнається, що була спантеличена тим, що ще багато чого не знає про своїх співвітчизниць…

Так і виходить: є певне “ми”, що дивимось на всіх цих дівчат з висоти принципово іншого досвіду й позиції, — від того сприймаємо їхні історії в лапках, як маргінальні, не причетні до нас самих, нашої колективної історії, нашого спільного образу. А для “них” не існує нас — є тільки шаблони типу коротких суконь, високих підборів, попсових пісень і немислимо ефемерних уявлень про “сімейне щастя”. Так і співіснують два світи, але чомусь другий претендує на те, щоб бути міфом про українську жінку. Чи жорстоко так думати? Можливо. Чи сумно дивитись фільм? Безперечно.

Сучасний світ докладає зусиль, щоб перешкоджати живому спілкуванню. Та з якогось боку все пояснюється економікою: великі компанії неабияк заробляють на простакуватих чоловіках — тому вони не зупинятимуться, і міф розростатиметься. Хотілося б, щоб побільше людей закцентували увагу на історії героя, який розчарувався в “романтичних поїздках” і зі свіжим захопленням повірив у жінок, що живуть поруч. Усі ми можемо заморитись чи впасти у відчай — але варто знати самим для себе і проговорити: українські жінки не змушені “виживати” у своїй країні… Хтось може вішати килими на стіни чи мріяти про весілля на Балі, а хтось — не вірити в сервіси знайомств і беззмістовні побачення з перекладачем, хтось робитиме фотографії а-ля Анджеліна Джолі чи витягуватиме з іноземців гроші, а хтось — залишатиметься щирим. Українські жінки — різні, всі вони не зводяться до універсальної формули “нареченої” (прирівнюваної фактично до товару, mail-order bride). І хай фільм Джонатана Нардуччі стане нам ще однією цеглинкою в деконструюванні міфу про себе.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии