Останнім часом з’являється багато фільмів, покликаних спокусити глядача можливістю зазирнути за лаштунки, підглянути за зірками, побачити зсередини процес театральної постановки чи створення фільму. І все це — здебільшого не заради витворення картини “світу у світі” (за традицією геральдичних конструкцій mise-en-abyme), де кожна річ і подія приречена бути безкінечною кількістю копій себе самої. Все — заради іронії та розмивання в ній будь-яких кордонів між відсутнім і надлишковим, побутовим і піднесеним. Навіть режисери, від яких не очікуєш такого “підвоху”, — ставлять у центр акторів (чи то живих легенд, чи то розбещених зірок) і їхнє емоційне життя, найвагоміші сумніви й страхи. Про це свідчить як мінімум дві трагікомічні й пародійні стрічки, що вийшли в український прокат цієї зими: “Зіркова карта” Д.Кроненберга і “Хмари Зільс-Марії” О.Ассаяса.

“Зіркова карта” — перший американський фільм Кроненберга, знятий в Голлівуді про сам Голлівуд, стерильний у своїх розкошах, цинічний у повторюваності своїх трагічних історій, вихолощений і непохитний у своїх правилах гри. Таке собі проламування дверей до буденного життя спадкових знаменитостей, які шукають вмиротворення там, де і шукають слави. Хоч тут і не обійшлось без абсурдних убивств і агресивних випадів, традиційних кроненбергівських “штучок” немає.

1

Відомий своїми експериментами над “екранною тілесністю”, химерними й огидними виплодами фантазування (“Naked lunch”), сміливими інтерпретаціями людського тіла, його патологій чи збочень (“Crash”), варіаціями на тему тіла як медіума між різними вимірами (“ExistenZ”), спекулюванням на ідеї безпосереднього і невідворотного впливу медій на тіло (“Videodrome”), — Кроненберг відходить від сфери, де йому зручно. Всі тілесні маркери, що можна відшукати в “Зірковій карті”, це довгі рукавиці героїні Мії Васіковської, що пікантно прикривають сліди опіків, та істеричний страх перед старінням героїні Джуліанни Мур. Для фанатів режисера, що чекають нової “Автокатастрофи”, — слабенько.

Так само в’яло й невинахідливо виглядають стрижневі для фільму висміювання стереотипів щодо голлівудського стилю життя. Інтриганство й конкуренція, інцести й суїциди, кастинги й вечірки — все це ми вже бачили не раз, і “Зіркова карта” не пропонує ні нового кута зору, ні непередбачуваної оповідної інтонації, ні цікавої структури. Хіба що роздинкою є дивна сакралізація вірша П.Елюара, що звучить на фоні типових голлівудських “артефактів” і образів (зірка на алеї слави, принт сценарію, ритуальна сцена одруження).

Bailey's Quest-529.cr2

Розвал “архетипної” голлівудської родини, привиди з минулого, моторошні й жорстокі сцени роблять “Зіркову карту” більш депресивною картиною, аніж іронічною. Задіяні всі можливі абсурдно трагічні історії, кожен персонаж — якже! — хоче писати сценарії й бути зіркою, так само кожен впродовж фільму обов’язково когось зраджує і розчаровується. Поки мешканці голлівудських джунглів підглядають одне за одним, нам, здається, підглядати і немає за чим — усе і так оголено…

Іншу стратегію обрав для себе О.Ассаяс, встигнувши в новій роботі і посміятись над екранною поп-культурою, і розкрити процес інсценізації п’єси крізь емоційне поле акторки. Епізодично “Хмари Зіль-Марії” перетворюється на фільм-роздум про молодість, славу і суть мистецтва. Звісно, стрічці бракує мисленнєвого розмаху, але вона стає есеїстичною завдяки відсторонено-споглядальним акцентам (сценам у горах) між експресивними діалогами.

3

Тут ми справді підглядаємо, маємо змогу зануритись у сам процес акторської роботи: з текстом, з пресою і продюсерами, зі своїми асистентами та страхами. Повторна постановка, сюжет якої обертається навколо пристрасті молодшої й старшої жінок, підкреслює невикорененість вікових опозицій та циклічність усього сценічного й позасценічного; а акторський склад підкреслює сюжетні наголоси на проблемах зустрічі різних поколінь, зі своїми переконаннями, специфікою поглядів на обов’язки й переваги акторської професії (Крістен Стюарт і Хлоя Грейс-Морец, здається, певним чином пародіюють самих себе, що додає їхнім ролям кумедності й привабливості).

Але чи є справді чимось окремим фільми про зйомки чи театральні постановки, фільми, всередині яких проживають свої життя інші маленькі світи, тимчасові макети світів більших? Чи справді нам є куди зазирати, чи все вже і так бачене? Якими б винахідливими не були історії про розказування історій, ми все одно, здається, страждатимемо від “нової непевності”, від надлишку інформації, від засилля медій, від нав’язливості екрану. Та все ж нам, мабуть, зручно в такій непевності й перенасиченості, нам цікаво знати про моральні колізії аморального зіркового світу… Бо: “суперництво набагато потужніше, ніж уся моральність, а воно ж бо аморальне; мода потужніша, ніж будь-яка естетика, а вона ж аморальна; слава потужніша, ніж заслуга, а слава ж аморальна” (Ж.Бодріяр).

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии