Дискусії навколо фільму Д.Шазелла “Одержимість” (про занадто амбітного молодого барабанщика) спонукають замислитись: яким має бути кіно про музику? Традиція біографічних картин (типу “Birdy” про Чарлі Паркера чи “I’m not there” про Боба Ділана) формує уявлення, здається, далеке від істини. Це радше данина чиємусь образу, набір свідчень, ситуацій і спогадів, в яких сама музика не стає головним героєм і не керує організацією твору. І напади на “Одержимість” видаються справедливими: це звучання джазових стандартів із абсолютно збоченим поняттям самого джазу, це кіно про межі сценічного успіху, але не про музику…

Де ж воно, кіно про музику? Пропонуємо невелику добірку фільмів, що різняться за будовою й атмосферою, але однаково “звучать”.

корно

Ален Корно “Усі ранки світу” (1991)

Можливо, занадто точна й буквальна екранізація повісті П.Кіньяра, але й попри це — чарівна. В центрі — два композитори, віртуози гри на віолі да гамба: учитель і учень, відлюдник і придворна фігура. Це відомі постаті (Жан де Сен-Коломб і Марен Маре), але реальні події тут важать мало, головним є дошукування глибин музики, великої краси, що може повертати образи померлих і ніколи не служитиме моді чи королю. Музика як втаємничення і прозріння, яка не знає шани й оплесків, а є вершиною самозаглиблення.

Пізнавши спокуси світу та закріпивши за собою “місце під сонцем”, Марен Маре все ж не знаходить спокою, поки не почує печальних мелодій свого наставника. Останній урок — насправді перший; тільки наприкінці музикант розуміє: ганяючись за визнанням, розтрачуючи своє тіло і талант, він насправді весь час шукав втраченого, марив бажанням доторкнутись до найтихішої музики, тієї, що народжується ніби сама по собі, в аскезі та спокої, але збурює найвеличніше в людині, найтривкіші почуття й найболючіші спогади.

Сльози і примари, Версаль і сільський будинок, кадри-натюрморти і безупинний рух струнами віоли… Барокова замальовка, притча чи особиста історія — чим би не була стрічка Корно, її варто побачити і — особливо — почути. Всі ранки минають, а музика залишається.

рафельсон

Боб Рафельсон “П’ять легких п’єс” (1970)

Фільм про бунтаря й відщепленця, що не здатен порозумітись ні з власним минулим, ні з теперішнім. Головний герой відмежовується від усіх близьких і принижує тих, для кого є важливим. Здавалося б — де музика? П’ять легких п’єс — це набір для початківця, що хоче освоїти інструмент. Боббі, тікаючи від вготованої йому ролі, намагається освоїтись у наново сконструйованому житті, підбираючи для того найлегші ходи. Розчуливши своїм виконанням прелюдії Шопена, він демонстративно посміюється, що обрав найлегший твір, який тільки спав на думку. Він — початківець у розумінні власних можливостей; його щирість виявляється награною, жорстокість продуманою. Людина, що найдужче боялась жити за чиїмись вказівками, — керується своїми “легкими п’єсами”, існує в рамках затертої класики…

Баха, Моцарта й Шопена відтіняє кантрі, простенькі мелодії, що ніби символізують нове і вільне життя Боббі, далеке від умовностей аристократичної родини, вихолощеної атмосфери фортепіанних концертів і мовчазних діалогів. Але в обох вимірах герой не знаходить порозуміння і не відчуває комфорту. Всі його стосунки — до надриву і нових втеч від себе; ніяких поворотних моментів чи розламів, ніяких прозрінь чи одкровень… І всі акценти розставляються через музику, через п’ять легких п’єс, в яких затиснені всі невивільнені емоції.

куросава

Кійосі Куросава “Токійська соната” (2008)

Найзворушливіший фільм від майстра містичних трилерів, родинна замальовка майже в дусі Одзу, історія про відчай і волю до життя. Тріщини повсякденності показані на прикладі традиційної японської сім’ї, кожен член якої починає втрачати цілісність і розщеплюватись на маленькі частинки самих себе… Відправний пункт — звільнення з роботи, звичайне явище сучасного світу, яке під тиском національних устоїв переростає в масштабну трагедію, в тривале мовчання, у відчай, що повільно розповзається, заповнюючи собою все. Додайте до цього типові для К.Куросави довгі плани, незгасну напругу та декілька химерних, майже ірреальних деталей чи мікросюжетів — і от вона, печальна мелодія, сучасна “токійська історія”, часовий зріз, уламок настрою.

Самої музики тут небагато, основна тема — передбачувана банальність, найвідоміший твір Дебюссі. Але можливості не розчулитись і не пройнятись його виконанням не випадає. Хлопчик, у якому “невчасно” прокинувся інтерес до музикування та який знаходить у собі витримку займатись, не маючи власного інструмента, — у фіналі підсумовує весь фільм, змушуючи глядачів прокручувати під акомпанемент уже побачені сцени та ставити багато запитань, що так і залишаться відкритими… Відповіді знає тільки сама мелодія, тужлива й печальна токійська соната.

монк

Мередіт Монк “Книга днів” (1989)

Мередіт Монк — музикант, хореограф, режисер, для якої не існує чітких форм, яка розламує кордони між видами і жанрами. Вона створює неземні композиції і співає без слів. Та й що слова — її творіння і є мовою, щоразу іншою, завжди гнучкою, водночас незрозумілою і доступною, закритою і вільною до прочитань, охочою до співтворчості… “Книга днів” — найпомітніша кінематографічна робота Мередіт, де кольорова сучасність зазирає в чорно-біле Середньовіччя. Театралізовані й танцювальні вставки розбавляють сюжети вузьких вулиць, де перетинаються історичні, соціальні й релігійні пласти. Періодично герої зупиняються, щоб дати маленькі інтерв’ю, із напівкумедними-напівсерйозними запитаннями-анахронізмами. Різні світи збились докупи в цьому фільмі, але в основі — “вокальний ландшафт”, керує музика, саме з неї все починається. Для Монк будь-які мистецькі вправи та прояви — дослідження того, яке місце займає музика у світі. Інтермедіальність і синкретизм — завжди народжуються з музики, звук — первинний і голос — вічний.

 Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии