Іньярріту, що зазвичай перескакує з однієї локації в іншу та химерно зіштовхує між собою різні мікроісторії, несподівано затиснув простір нового фільму в межах театру та зосередив дію навколо одного персонажа, чия бродвейська постановка мала б бути копією його самого. Складності додає неймовірне стильове нашарування: культура екранних супергероїв співіснує з театральною адаптацією американського класика — причому кожна з цих сфер впливає на іншу, і неможливо ствердити, яка ж саме врешті-решт зруйнує іншу.

Кого більше в головному героєві: Бьордмена, що приніс Ріггану популярність, за якою він так ностальгує, чи Раймонда Карвера, новели якого зусиллями Ріггана мають стати новим словом бродвейської сцени? Хто переможе: фантастичний герой, здатний літати та підривати будівлі помахом руки, чи талановитий оповідач, що хотів від життя не надприродних сил, а простого відчуття потрібності комусь? І де ж тоді сам Рігган, якщо він ховається за цими двома, вивищуючи їх над собою та відмовляючись побачити і зрозуміти самого себе — не свій бляклий образ актора чи знаменитості, невтішного сім’янина чи друга, — а просто себе, без примар і нав’язаних кимось ідей?

1 (1)

На всіх рівнях неможливо відбитись від паралелей зі стрічкою “Синекдоха, Нью-Йорк”, режисерською роботою Ч.Кауффмана (сценариста “Бути Джоном Малковичем” та ін.). Так само розгублений перед самим собою герой, що задумує масштабний театральний проект, намагаючись якнайточніше відтворити свою ж буденність. Так само світ сцени, прописаних діалогів та імпровізацій просочується до світу реального — межі стираються, і все стає сценічним, а все сценічне — реальним, і так до безкінечності, а точніше до смерті, до сухої репліки, продиктованої героєві суфлером…

В обох фільмах частина намагається репрезентувати ціле, і в обох випадках — чи то бродвейська постановка, чи то копія Нью-Йорка — це всього лише нетривкі спроби героїв-творців упорядкувати фрагментарність власного життя.

Іньярріту вдало зіграв на структурі фільму, витворивши певну рамку: цитата Карвера на початку (And what did you want? // To call myself beloved, to feel myself // beloved on the earth) відчуваєтся і у фіналі (ірреальний шматок про зціленого героя, оточеного любов’ю дружини, дочки, друга, увагою прихильників і симпатією критиків).

 3 (1)

Інколи здається, що “Синекдоха…” просто застрягла в сценах “Бьордмена”, від чого останній виглядає вторинним. Тільки якщо Кейден (герой “Синекдохи…”) в результаті театральної гігантоманії вплітає в “п’єсу” всі подробиці свого життя, постійно доповнюючи новими, то дрібні деталі та особисті сюжети Ріггана існують окремо. Обидва герої давно втратили власний голос, але від імені Кейдена говорить безліч його двійників, а Ріггану владно нашіптує поради тільки хтось один — Бьордмен, його минуле, що досі тривожить теперішнє, його колишня слава, його суперсила, його свобода. Кумедно, що ми часто вживаємо той самий прийом метонімічного заміщення, коли говоримо про виконання певної ролі, — що і робить фанатка Бьордмена, пояснюючи сину: “He [Рігган] used to be Birdman”. Рігган був супергероєм, Бьордмен досі нависає над ним, він хоче залишитись саме таким, у костюмі з дзьобом йому найкомфортніше — тільки так його полюблять всі, і до біса котиться грандіозний задум втілити новели Карвера, який не рятує ні безумство бажання, ні талановита команда, ні надривна емоційність. Знакова роль і соціальний статус селебріті затьмарюють собою все; минуле, що вискакує з постера, керує плином часу — виходу немає. “You’re not an actor, you’re a celebrity.”

А Кейден відразу переводить своє “щойно минуле” в теперішнє — і не може виборсатись із цього коловороту: страхи та примари, що переслідують його, зразу стають частиною сценарію, творчим об’єктом. Він відсторонюється від будь-якої ролі, від будь-якого образу себе — їх він має стільки, що емоційно прив’язуватись уже неможливо.

4 (1)

Співпадіння чи ні, але в обох фільмах бачимо родинні уламки, незадоволену колишню дружину та невлаштовану дочку. Сімейна історія Кейдена обростає цікавою подробицею: його дружина теж митець, вона створює мініатюри, дрібні картини, відверто досліджуючи в них людське тіло. Такий підхід до творчості ще більше акцентує на масштабності Кейденової діяльності; неможливо не запитати себе, який із методів є чеснішим і чим взагалі є чесність у мистецтві. Але пафосні запитання такого типу ніким у фільмі не проговорюються, натомість у «Бьордмені» за першої ж ліпшої нагоди істеричний актор, обурений тим, що має на сцені пити воду замість джину і вдавати сп’яніння, розламує декорації та звертається до публіки з криками про правдоподібність.

Ріггана в “Бьордмені” загалом оточують спрощені типи, емоційні випади яких виглядають подекуди просто смішно: ексцентрична зірка, що намагається перебрати ковдру на себе, сентиментальна акторка, що все життя мріяла про Бродвей, ще одна сентиментальна акторка, що страждає від браку уваги з боку Ріггана, неприємна й непохитна критикеса, для якої сучасний світ втратив у якості, дочка, що намагається вирватись від театру та батькових настанов… Майже кожна їхня фраза чи дія — передбачувана, цікаво стежити тільки за самим Рігганом — у цьому є своя логіка, але в цьому і криється певний мінус.

5 (1)

І Кейден, і Рігган усе підпорядковують собі, змушують інших пережовувати свої слова та спогади — але перший на рівних правах зі своїми акторами та близькими, він так само затиснений у простір грандіозної метаоповіді, щоб він не вчинив — для будь-якої дії, не встигни вона завершитись, уже готуються декорації, вона віддзеркалюватиметься десятки разів, проговорюватиметься десятками вуст, кожні з яких — Кейденові… У цьому чарівність кауффманівського фільму — він депресивний у цій структурній складності, безкінечних нашаруваннях, якими, втім, не намагається козиряти. А «Бьордмен» ніби зумисне акцентує на власній складності, випинаючи всі свої ходи та фрази.

Обидва фільми виразно літературні, збудовані за законами постмодерного роману, вони заграють до глядача, міксуючи жанри, змішуючи високе з низьким, піднесене з буденним. Обидва актуальні в тому, що порушують питання обмеженості мистецтва перед обличчям реальності та безпорадності реальності перед обличчям мистецтва. Ставлю на «Синекдоху, Нью-Йорк», але перевірте самі, яка стрічка виявиться вам ближчою.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии