Сучасне кіно рухається в бік надривної відвертості, опобутовлення та — назвімо це так — інтенсивної оповідності. Мамблкор (від англ. mumble — бурмотати) — явище, що яскраво ілюструє такі тенденції. І якщо спочатку це були нечіткі вихлюпи фестивальних фільмів, помічених і відзначених публікою далеко не зразу, то зараз “буденно-розмовна” естетика захоплює все більші пласти екранної культури, знаходячи своє місце як у середовищі незалежного кіно, так і в популярних серіалах.

Ха-ха Буджалскі

Першою ластівкою мамблкору вважається стрічка Ендрю Буджалскі “Funny Ha Ha” (2002). У ній вповні розкривається той особливий настрій невпевненості й невизначеності, який і став основою мамблкор-руху. Це нетипова coming-of-age історія, що показує розгубленість молодої людини перед великим світом, який навалюється на неї після випуску з коледжу. Тут немає філософствування, підбиття підсумків, композиційної стрункості — є набір сцен із життя, в яких кожен може упізнати себе, свої минулі або теперішні страхи. Болючий (але і буденний) аспект невлаштованості та пошуку свого місця у фільмі не гіперболізується, не підкреслюється драматичним саундтреком чи епічністю самої постановки. Мамблкор — це, говорячи літературними означниками, антиепос і антироман. Це нове дихання кіно, де забагато реплік, які існують на екрані на тих самих правах, що і в житті: деякі можна недочути, деякі просто пройдуть повз, на деяких ми закцентуємо, самі не знаючи чому.

funny_ha_ha_ver2_xlg

Баумбах і Стіллмен in distress

Своєрідним дзеркальним відображенням “Funny Ha Ha” є фільм Ноа Баумбаха “Frances Ha” (2012), в якому виконання Гретою Гервіг головної ролі закріпило її позицію “принцеси мамблкору”. Тандем Баумбах/Гервіг виявився успішним (сценарій вони писали разом), це зворушливе і кумедне кіно зробило напрям мамблкору обговорюваним, актуальним і стильним. Несподівано чорно-біла стрічка, з динамічними міськими пейзажами, смішними танцями, дурними витівками й непродуманими фразами, що лучать у ціль і розтягуються на цитати, — “Frances Ha” однозначно є новим словом у нерозбірливому потоці балаканини мамблкор-фільмів.

Сам режисер рухається в річищі мамблкору від самого початку: його дебютна картина “Kicking and screaming” (1995) — це вже певне передчуття цього напряму. Це історія про — знову ж таки — випускників, які зустрічаються й розходяться, закохуються і заплутуються, шукають роботу і сенс життя. І тематично, і стилістично фільм нагадує ранні роботи Віта Стіллмена, одного з найпомітніших майстрів американського інді-кіно. Прикметно, що в останньому фільмі Віта “Damsels in distress” (2011) грає Грета Гервіг (а знайти продюсерів режисеру допомагала ще одна зірка мамблкору Ліна Данем). Це вже жанровий мікс, переосмислення канонів фільму про коледж, з потужною стихією м’юзиклу та навіть нотками абсурдизму.

Стіллмен — це такий собі новий Кассаветіс, його фільми легкі й ритмічні. Вони — маніфест молодого покоління, дитячі ігри в дорослому житті, розмови про літературу й танці щовечора, пошук загубленої безпосередності й процес “серйознішання”. Естетику “Metropoliten” (1990) жадно увібрали всі прихильники незалежного кіно, всі теперішні герої мамблкору.

Повертаючись до Ноа Баумбаха — режисер уповні розкрив свою неповторність і здобув популярність після робіт “Кальмар і кит” (2005) і “Марго на весіллі” (2007). Тут немає акценту на післявипускному стресові, показані різні покоління та різні проблеми. Але в центрі завжди — за всіма традиціями мамблкору — атмосфера невпевненості, руйнування стосунків чи уявлень про них, втрачання точок дотику з людьми і світом навколо. Блискучий акторський склад і оригінальні сценарії підкорили публіку, зараз уже складно уявити, що раніше Баумбах був відомий як друг і продюсер Веса Андерсона, а не як цікавий і перспективний режисер.

FrancesHa_Poster

“Кальмар і кит” і “Марго на весіллі” — скарбниці незручних моментів, яких так багато в реальності, але так мало в кіно. Режисер наважився вивільнити те, що зазвичай витісняється за межі мистецтва в глибини особистих спогадів і страхів, — але не епатажно чи масштабно, а просто і невимушено — як заповідає мамблкор. У буденній балаканині таких фільмів, у мимохіть вирваних словах, зізнаннях чи звинуваченнях, у ненав’язливому самозаглибленні знаходимо щирість, яку так цінуємо в незалежному кіно.

 Баумбах порівнював стиль свого друга, уже згадуваного В.Андресона з манерою Еріка Ромера, але чи не є сам Баумбах ближчим до французького режисера? Здається, в ньому цілком можуть відчуватись та сама оповідність і неквапність, непоказні ситуації, позбавлені театральної штучності чи будь-яких монтажних ігор, ті самі повчальні замальовки без моралізаторства.

Шелтон і “незручні” сюжети

Може навіть здаватись, що мамблкор-режисери змагаються одне з одним, постійно піднімаючи планку розкутості (емоційної та тілесної) і винахідливості в сюжетах. Наприклад, Лінн Шелтон увірвалась у світ незалежного кіно неоднозначною стрічкою “Humpday” (2009), де університетські товариші (вже на межі кризи середнього віку) на п’яну голову домовляються зняти аматорське порно. Фільму таки вдається балансувати між кумедністю та пошлістю, і він є потвердженням гнучкості мамблкор-жанру, здатного пропустити крізь фільтр балакучості непривабливі ситуації та затерті побутові сценки. Лінн Шелтон помітно еволюціонує і після неперевершеного кіно “Touchy feely” (2013) набирає обертів, долучаючи до своєї роботи голлівудських зірок (Кіру Найтлі та Хлою Грейс-Моріц у “Laggies”). Мамблкор це чи вже ні — питання непросте, та в будь-якому разі це оприявнює всеохопну “балакучу” тенденцію, що змінює світ кіно.

 _1371235234

Сванберг і нетривкі стосунки

Вирізняється з-поміж інших Джо Сванберг, передусім дивовижною продуктивністю (14 фільмів за останні 4 роки). Якщо Джо не втомлюватиметься, то стане повноцінним “Вуді Алленом від мамблкору”. Серед його робіт є прохідні й непомітні, але є і абсолютно чарівні (як “Усе світло на небі” 2012 р. із прекрасною Джейн Адамс у головній ролі). Одним із ранніх успіхів був фільм із Гретою Гервіг (куди ж без неї?) — “Ночі та вихідні” (2008) — історія про тремтливі прощання в стосунках на відстані. А сюжетний кістяк стрічки “Drinking buddies” (2013) — алкоголь і флірт між розгубленими персонажами — певною мірою (і не без іронії) відображає концепт мамблкору загалом.

 AllTheLight-R3

Данем теж принцеса

Не можна не згадати про Ліну Данем: вона не тільки пише сценарій і грає головну роль у серіалі “Дівчата” — до того, як стати “голосом покоління” та образом для наслідування, вона вже ствердилась як мамблкор-режисер. Після першої, доволі сумнівної, спроби себе в цій ролі (“Creative nonfiction” 2009 р.) Ліна зняла вибухово емоційний, конраверсійний фільм “Крихітні меблі” (2010), вивільнивши в ньому свої потаємні страхи перед дорослішанням. Ролі мами та сестри виконують реальні мама й сестра Ліни, що додає стрічці інтриги й пікантності. Здається, кожна дівчина може взнати щось своє у цій стрічці. Зрозумівши, що вона вміє помітити потрібні деталі, має хоробрість оголювати й оголюватись та невтримно жартує (інколи невдало, але не соромлячись того), — Данем експлуатує свої таланти в рамках тб-серій, причому формальності жанру її аж ніяк не сковують.

Ліричні хлопці Сефді

Є в мамблкор-напряму і неповторні співці великого міста брати Сефді. Їхні легкі, майже повітряні, візуально приємні і завжди меланхолійні фільми залишають по собі особливий післясмак. “Довгоногий татко” (2009) — мабуть, найліричніша мамблкор-стрічка. Брати присвятили її спогадам про власного тата, який із їхнього дитинства фільмував усе навколо (наприклад, знімаючи чиюсь вечірку з приводу дня народження він міг увесь вечір фіксувати погляд камери на сумній дівчинці із повітряною кулькою в руці). Самі спогади дуже неоднозначні, як і постать батька у фільмі. А кіно вийшло підкупним у своїй зворушливості та прекрасним у миттєвих спалахах буденності. Можливо, тут герої говорять не так багато, як в інших мамблкор-фільмах, але це не позбавляє “Довгоногого татка” тієї нестримної оповідності, яку беремо за ключову рису напряму.

  daddy-longlegs_970x390

Звичайно, це далеко не всі герої мамблкору, крім того, окремим явищем є мамблкор європейський (чого вартий тільки “Oh boy” Яна Оле Герстера!) — але це вже інші історії, інші слова (чи їх прожовування), інший потік нерозбірливого бурмотіння. Бурмотіння, яке з нашого “щодня” перейшло на екрани і яке ми так любимо за щирість і непередбачуваність — бо так змінюється кіно, змінюючи нас.

Автор статті: Анастасія Осипенко

Хочешь стать частью проекта? Напиши нам

Комментарии